Гендерна війна — це прихований (або неприхований) конфлікт навколо позиціонування і сприйняття гендерно-обумовлених поведінкових реакцій, учинків, суджень. Вона постійно ведеться в побуті, на роботі, в життєвому середовищі загалом, аж до політики, сфери послуг, працевлаштування тощо. Найпомітніші ознаки цієї війни — у повсякденному сприйнятті висловів і вчинків. Кілька прикладів.
Як приклад, чоловік та жінка за чашкою кави ведуть бесіду. Бесіда має ознаки інтимності і відвертої неформальності, на прощання чоловік обіймає жінку — вперше. Як часто в таких ситуаціях чоловік задає питання (словами!): «Ти дозволиш тебе обійняти?» Не пригадуєте? А чому? Сумніваєтесь, як це буде сприйнято? Невже з образою? Це питання — чоловіки, зверніть увагу — позбавить вас половини незручних ситуацій, які можуть виникнути за хвилину після того, як ви це зробили, поклавшись на своє припущення, що це доречно. Чи може чоловік відмовити в цьому жінці? Але жінки часто стверджують, що почуваються краще, коли при перших обіймах у них про це питають. Чоловік має такі самі емоції щодо обійм: «не тут», «не зараз», «не з тобою» і, взагалі, мені дратує аромат твоїх парфумів, — тому питати чоловіка нормально. Я спіймала себе на внутрішньому упередженому ставленні до «можливого» і «нормального»: справді, чому я маю переходити певну межу інтимності, не спитавши дозволу на це, чому хтось може, не поцікавившись моєю згодою, переходити певну межу близькості? Ні, я не докорятиму тим, хто це не робить, якщо не вбачатиму в тому явного дискомфорту, але наскільки простіше жити, коли можна уникнути незручних ситуацій.
Ми транслюємо свій (негативний) досвід на інших
В Україні є відомий шоумен, розлучення якого стало вже «не-новиною» в засобах масової інформації. Він з ентузіазмом узагальнює свій досвід подружнього життя й розлучення до взаємин між сучасними жінками й чоловіками в принципі та відверто транслює на загал весь негативний досвід власного шлюбу. Але на мій погляд «нормально» – коли дві дорослі людини після розлучення залишаються друзями, не припиняють спілкування, підтримують одне одного і формують простір взаємин, свідомо не повертаючись до тих моментів спільного життя, які не додають позитиву в сьогоденні. До речі, згодом ці моменти забуваються, це властивість пам’яті — пригадувати добре і забувати погане.
Ми свято бережемо свою «статеву місію»
«Я чоловік, я головний, я маю право вирішувати», «я жінка, я в цьому краще розбираюся, я маю право вирішувати». Не я — людина — маю право, а я представник (представниця) певної статі і саме це дає мені права. Стать прав не дає. Дає можливості. Наприклад, народити дитину, а для когось — запліднити жінку і дати їй можливість народити дитину (а краще також створити умови для безпечної вагітності і щасливих пологів). Навіть репродуктивна медицина поки не зрівняла чоловіків і жінок у репродуктивних можливостях. Для чоловіків важливо підкреслювати, акцентувати свою маскулінність («чоловічість»). Та для цього є маса зовнішніх атрибутів, і зовсім не треба виносити мізки жінці, щоб вона відчула, що ти чоловік! Аналогічно жінка робить перший крок у гендерних війнах, коли намагається довести свою позицію, аргументуючи тим, що жіноча стать має певні привілеї, пов’язані винятково з ознаками статі («я ж жінка», «я ж мати», «я як берегиня» тощо).
Ми забуваємо, що всі люди вразливі. Так, і чоловіки теж.
Згідно з гендерними стереотипами, чоловіки не мають права на вразливість. Унаслідок сприйняття їх як такими, що не знають чутливості й слабинок — чоловік сильний і повинен усе сприймати мужньо, маємо ранні інфаркти, нервові зриви й депресії, зловживання алкоголем тощо. Жінка натомість має беззаперечне «право» бути вразливою. Проте вразливі всі. При розлученні вразливі всі учасники: і чоловік, і жінка, і найбільше діти. І чоловіки, і жінки свідомо чи несвідомо підтримують однобічне право на вразливість і вдаються до тролінгу, образ, зневаги до людей (як правило, чоловіків), які відверто демонструють вразливість.
Ми некритичні до традицій, спадщини, «само собою зрозумілого»
«Я, як моя родина», «я, як мої друзі», «я, як усі навколо»… Ідентифікація може бути свідомою і підсвідомою. Коли говорю з чоловіками про певні жарти й висловлювання або з жінками, почувши від них різкі оцінки на адресу «всіх чоловіків», питаю, чи достатній у них досвіду комунікації для такого узагальнення. Головна причина узагальнень — відповідати очікуванням до поведінкових реакцій.
Ми, жінки та чоловіки, повторюємо вислови, за якими не бачимо небезпеки. Та відсутність небезпеки примарна. Яскравим прикладом є приклад неоднозначного відношення суспільства до зґвалтування. Коли це трапляється з «жінкою найстарішої професії» суспільство, в переважній більшості випадків, не сприймає це як злочин. Наступним кроком буде суспільне прийняття відвертої образи чи злочину. Дивно, що прості речі потребують пояснення і суспільної готовності приймати все однозначно: злочин є злочин, є межа між припустимим і неприпустимим, і ця межа однозначна. Ви ніколи не бачили, як суспільне «співчуття» працює проти жертви? Звісно, бачили, але у 90 % випадків не помічали! Особливо коли це стосується «неістотних» провин: дитячій колектив («самі розберуться») або кар’єрне просування («він/вона такі… не такі, як усі, краще знайдемо для підвищення іншу особу» — це навіть не про представників ЛГБТ-спільноти (їхні проблеми видиміші), а про людину, яка дозволяє собі індивідуальність, що не вкладається в «традиційні» уявлення колективу про зовнішність чи комунікативність).
Ми боїмося
Ми боїмося виважено визнати своє право на унікальність, а відтак автоматично дати це право іншій людині. Страх — це коріння більшості агресивних вчинків і суджень. Коли в міжособистісних взаєминах хтось вдається до примусу, образ, агресії, це прихований власний страх утратити свій образ, зпертий на «силу», «доцільність» і «право» нехтувати позицією іншої людини (через її якості, готовність до вразливості, «слабкість» чи залежність). Наприклад, мати після розлучення, відчуваючи, що для батька важливо спілкуватися з дітьми, обмежує це спілкування або не дає йому інформацію про дітей, намагаючись отримати матеріальні чи нематеріальні вигоди від його вимушеного становища «прохача». А він, зі свого боку, не застосовує правових механізмів, щоб добитися реалізації права на батьківство, сподіваючись на чергові поступки і домовленості. Або батько, відчуваючи, що діти й дружина від нього залежні, дозволяє собі поводитися, як рабовласник, бо «куди вони дінуться». Насправді він давно втратив якості друга, партнера, гідної особистості для спільного життя і боїться, що ця втрата стане публічною (очевидною) навіть у родині.
Ми воюємо самі з собою — не чоловіки з жінками і навпаки. Ми вболіваємо і впроваджуємо (або ж ні) прогресивні, дружні, сприятливі стосунки проти образливих стереотипів, поблажливого ставлення до гноблення, проти створення незручних ситуацій через несхожість однієї людини з іншою. Відсутність толерантності йде від простих усталених стереотипів, «безневинних» і «дотепних», або тих, які повинні виховати «справжнього чоловіка» / «справжню жінку».
Кого насправді ми хотіли би бачити поруч? Людину, з якою затишно, безпечно, приємно й ефективно спілкуватися, чи нам потрібна навіяна минулим ворожнеча? Гендерні війни втратять сенс у суспільстві, яке виграє через рівність, толерантність і взаємоповагу. Головне — плекати риси цього суспільства навколо себе і в собі.