ТАТАРІВ, Україна – Село Татарів лежить в ущелині річки Прут, оточене лісистими схилами Східних Карпат, – наче на самому краю світу, куди ще добирається потяг. Це місце, куди українці приїздять видихнути. Але три дні тижня – з 20 по 22 травня 2026 року – готель «Коруна» не був місцем відпочинку. Це був штаб зовсім іншого роду.
Більше сорока жінок і кілька чоловіків зібралися під гаслом РУХу #ЖінкиВідроджуютьУкраїну на своєму щорічному зібранні, що поєднує мережування громадянського суспільства з чимось важчим для вимірювання: цілеспрямованим, майже впертим будівництвом солідарності між людьми. Тема цьогорічного форуму – «Різні, але цілісні» – була обрана невипадково.
Україна, країна на п’ятому році повномасштабного російського вторгнення, переживає і тихішу революцію – ту, в якій жінки поступово займають простір у публічному та політичному житті, який війна для них відкрила. За даними, наведеними на форумі, жінки нині становлять трохи більше 20 відсотків Верховної Ради – цифра все ще далека від паритету. В Силах оборони України понад 75 000 жінок. У міських та сільських радах по всій країні саме жінки нерідко підтримують роботу – часом буквально, коли відмовляють генератори і руйнуються теплові мережі.
| ХРОНОЛОГІЯ · ТРИ ДНІ В КАРПАТАХ Готель «Коруна», с. Татарів, Івано-Франківська обл. · 20–22 травня 2026 · Організатор: РУХ #Жінки Відроджують Україну · PRO-Форум · Ключові теми: когнітивна війна, політична участь жінок, культурна дипломатія, повоєнна відбудова |
День перший: Війна всередині голів
Середа розпочалася спокійно – реєстрація, обід, перегляд фотографій з попередніх форумів, та інституційна ностальгія, яка підживлює будь-який рух. Але вже після обіду тональність змінилася. Слово взяв Віталій Надурак – доктор філософських наук, професор Університету Короля Данила в Івано-Франківську та колумніст видання NV. Він представив свою книгу «Критичне мислення по-доброму». Назва навмисне розброює. Зміст – ні.
Головний аргумент – вироблений упродовж років спостережень за тим, як російські дезінформаційні кампанії перекроюють суспільний дискурс в Україні, – полягає в тому, що когнітивна війна є не метафорою, а системним наступом. Його мета – зруйнувати розрізнення між фактом і відчуттям, між доказом і емоцією, доки громадяни більше не можуть довіряти власному сприйняттю. Він розбирав конкретні кейси: сфабриковані відеозаписи звірств у Telegram-каналах, фальшиві повідомлення про «перемир’я», скориговані так, щоб придушити українські контрнаступи, скоординовані кампанії з дискредитації організацій громадянського суспільства як «закордонних провокаторів». Сесія місцями нагадувала прискорений курс з епістемології для людей, у яких немає часу на філософію.
«Батько двох доньок навчає жінок критично мислити – у цьому є певна поезія», – зауважила одна з учасниць під час дискусії. Віталій Надурак засміявся. Він чув цю ремарку раніше. І не заперечував.
Модерувала день Олена Нестерова, чия кар’єра громадської фасилітаторки охоплює понад десятиліття українського публічного життя. Вона провела інтерактивну сесію «В чому ми різні?» з бездоганною легкістю людини, яка знає: довіра будується не деклараціями, а накопиченими малими незручностями чесного діалогу.
Окрему роль у відкритті форуму зіграла Оксана Гуйда – голова Кременчуцького антикорупційного центру та одна з головних організаторок події. Для неї цей форум є не лише черговим у довгому списку заходів, а й особистим проєктом, що виріс з переконання: без жінок, які вміють говорити поміж собою попри регіональні та ідеологічні відмінності, жодна антикорупційна чи демократична реформа не матиме сталого ґрунту. Оксана Гуйда відкривала захід вітальним словом, картографувала географію учасниць – щоб наочно показати, звідки приїхали люди і що означає ця різність у просторі єдиної країни, – а в другій половині форуму взяла на себе модерацію «Світового кафе». За словами учасниць, її стиль ведення розмови можна описати так: вона ставить запитання, від яких неможливо сховатися за загальними словами.
День другий: Історія як живий аргумент
Четвер приніс сесію, яка на папері могла видатися відступом у минуле. Надія Купенко, директорка Кременчуцької міської художньої галереї в Полтавській області, провела двогодинний майстер-клас з жіночого активізму в українській історії: суфражистки початку ХХ століття, організаторки кооперативного руху міжвоєнних років, жінки, що зберігали українську мову й культуру в роки радянської русифікації. Вона доводила – з терплячістю людини, яка робила це вже не раз, – що активізм, який сьогодні видно на форумі, не є новим. Це тяглість. І кожна з присутніх є продовженням історії боротьби жінок за свої права.
Друга частина сесії передбачала виготовлення брошок – традиційних декоративних прикрас, деякі з яких відтворювали мотиви з давніх українських прикрас. Подібну активність легко відмахнути як сентиментальну. Тут – ні. Кілька учасниць відзначили згодом: сам факт того, що вони щось зробили своїми руками – щось, явно пов’язане з традицією жіночого спротиву, – допоміг їм чіткіше зрозуміти, навіщо вони взагалі в цій залі.
Найсильніший момент четверга настав пізнього вечора, коли форум переглянув фільм «Віддалені наслідки» (Ever After) – короткометражну картину, знято в Одесі, яка здобула нагороду Ardelion International Film Festival у 2025 році. Фільм досліджує психологічні афтершоки війни – ту травму, що не оголошує про себе, яка живе у проваллі між припиненням вогню та поверненням до чогось схожого на нормальне життя. Продюсерка Наталія Делієва розпочала дискусію, але в запису. Вона говорила про зйомки в Одесі в час регулярних ракетних ударів, про дивне стиснення часу, яке створює війна, про обов’язок мистецтва бути свідком того, що журналістика не може повністю вмістити, про культурну дипломатію та імерсивні виставки.
Леся Оробець – народна депутатка шостого та сьомого скликань Верховної Ради, визнаний голос у питаннях міжнародної безпекової політики – долучилася до форуму дистанційно з питанням, яке оживлює більшість дискусій тут: що насправді може об’єднати українців, різних за регіоном, фахом, політичними поглядами та досвідом пережитої війни? Її відповідь була по-характерному несентиментальною. Спільні інституції – вибудувані повільно, підтримувані свідомо. І усвідомлення того, що єдність є практикою, а не властивістю.
День третій: Питання безпеки – і хто має право її визначати
Панельна дискусія п’ятниці – «Безпека вибору або вибір безпеки» – зібрала учасників, сама присутність яких разом вже була аргументом. За одним столом сиділи підполковник МВС, начальниця відділу зв’язків із громадськістю Управління патрульної поліції Полтавської області, начальниця центру забезпечення діяльності Головного управління ДСНС України в Полтавській області, депутатка Черкаської міської ради й одночасно Mrs. Ukraine International 2025, волонтерка, дружина військовослужбовця, дружина військового офіцера та представниця Конгресу рад внутрішньо переміщених осіб.
Модерувала панель майор поліції Євгенія Кривошапка. Те, що відбулося далі, не нагадувало жодної стандартної дискусії. Учасниці говорили про те, що означає безпека, коли право мати зброю є не у всіх; коли «внутрішньо переміщена» стала постійною, а не тимчасовою ідентичністю для мільйонів українців та українок; коли юридичне визначення ветерана досі наздоганяє реальність того, хто служив і як.
Горизонт після війни
Політичний виступ форуму належав Інні Совсун, народній депутатці від ліберальної партії «Голос» – послідовній захисниці громадянських свобод, євроінтеграції, освітньої реформи та борчині проти нового Цивільного кодексу. Інна Совсун, колишня заступниця міністра освіти з науковим ступенем з політичних наук, говорила про те, що вона назвала «новим біполярним світом»: глобальний порядок, перекроєний не лише вторгненням росії в Україну, а й ширшим розломом західного інституційного консенсусу, піднесенням націоналістичних урядів по всій Європі.
Вона була прямою щодо ставок. Перші повоєнні вибори в Україні – коли б вони не відбулися – пройдуть у країні, глибоко зміненій досвідом боротьби, переміщення, втрат і надзвичайних заходів, що призупинили частину демократичних норм в ім’я воєнної необхідності. Питання про те, як відновлювати демократичні інституції за таких умов, не є абстрактним. Це саме те питання, над яким активно працюють такі організації, як Фонд Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
Анна Кравченко, керівниця Представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні, з’явилася на форумі в четвер із презентацією, яку важко назвати рекламною – і яка саме тому справила враження. Заснований 1958 року у ФРН як інструмент поширення ліберальних цінностей у повоєнній Європі, Фонд Науманна сьогодні працює в понад 60 країнах. В Україні він активний уже понад двадцять років, але саме після 2022-го його місія набула нового виміру: підтримка громадянського суспільства в умовах, коли саме це суспільство є першою лінією оборони – не проти куль, а проти авторитаризму. Анна Кравченко говорила стримано і точно – про те, як Фонд підтримує жіноче лідерство, медіаграмотність і місцеве самоврядування, і про те, чому саме такі форуми, як цей, є для міжнародних партнерів не «проєктом», а доказом того, що Україна вже є тою країною, якою прагне стати.
Уже в середині дня п’ятниці учасниці вантажили сумки у машини і мікроавтобуси для поїздки на залізничну станцію. Гори виднілися над лінією лісу, байдужі до всього, що відбувалося внизу. Хтось зварив каву в дорогу. Оксана Гуйда, голова Кременчуцького антикорупційного центру, яка була серед організаторів форуму, стояла біля рецепції готелю і обіймала жінок, що рушали додому.
Її запитали: чи вважає вона, що ці три дні чогось досягли? Вона помовчала – так мовчить людина, що навчилася не довіряти швидким відповідям. «Ми приїхали сюди сорок п’ять різних людей, – сказала вона нарешті. – Ми їдемо звідси сорок п’ять людей, які знають, чому різність не означає самотність». Вона підхопила валізу й пішла до машини, що чекала.
Проєкт РУХ #ЖінкиВідроджуютьУкраїну реалізується силами ГО “Кременчуцький антикорупційний центр” в 2025 році за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.
